Звіт про нашу діяльність
«Коли бо ми віруємо, що Ісус був умер і воскрес, так і покійних через Ісуса приведе Бог із Ним» 1Солун 4:14
Брати і сестри, рідні через кров Господа нашого і Спасителя, МИР вам!
Сьогодні в Україні побажання миру саме жадане і довгоочікуване.
Свято Воскресіння нашого Господа ще і ще раз нагадує нам про суть нашого сповідання та надію на вічне життя. Прийміть від усіх нас щирі вітання з приводу цього життєдайного свята перемоги світла над темрявою, життя над смертю!
Сьогодні, під час війни, мільйони людей в Україні переживають страх, страждання та біль утрат. І ми серед них, але ми, християни, щоденно отримуємо втішення та силу від Бога і тільки Він утримує нас від страху смерті, озлобленості та відчаю і це робить нас спроможними боротися, жити і нести Світло та надію іншим.
В часи війни вічність стала особливо реальною для кожного із нас. Тому в цей важкий час ми не зупиняємось, а продовжуємо засівати душі зернами Євангелії і радіємо, коли стаємо свідками щирих покаянь нових Спадкоємців Неба. Зустрівшись в Калуші із незрячими та їх рідними, друзями (на зустрічі були біля 80 чоловік) , ми багато молилися, співали псалми, розповідали про готовність кожної душі зустрічати Пасху, тлумачили їм Хто є нашою Пасхою.
Разом із цим, дякуючи вашій підтримці, друзі, ми закупили велику партію продовольчих товарів і роздали їх кожній людині із інвалідністю по зору, яка прийшла на нашу зустріч. Також усі незрячі, що потребували тростин, отримали від Місії нову тростину.
«Переді мною, як керівником Всеукраїнської місії «Служіння незрячим» в перші ж часи війни постало питання, як захистити самотніх незрячих людей, які не зможуть бігти в місця евакуації і першими стануть жертвами бомбардування. Маючи в користуванні мікроавтобус Місії, я робив багато поїздок і вивозив людей в безпечні райони» – розповідає Ігор Мельничук.–
В цей самий час співробітниками Місії була одразу створена в Телеграм група «Дорога життя», яка збирала інформацію від людей із гарячих точок України. Ми шукали для незрячих поводирів, благали їх не покидати сліпих, а відвезти на вокзал, чи взяти до себе в машини, оплачували пальне для транспорту, зустрічали незрячих в Західних областях України, розселяли, годували, купували найнеобхідніші ліки.
До цієї пори не можу собі вибачити, — зізнається Ігор Мельничук,– що не зміг переконати наших служителів із Маріуполя, незрячих Надію та Дениса Ковалевських. На моє прохання про негайний виїзд, це подружжя прийняло рішення залишитися дома і піклуватися про хвору маму. Надюша в останній телефонній розмові намагалась ще жартувати: «Якщо на Небо, то прошу у Бога, щоб одразу!»
А потім на багато днів з ними пропав зв’язок… Маріуполь у той час безперестанку бомбардували з неба, евакуація людей була абсолютно неможлива. Служителі помісної церкви, ризикуючи життям, на наше прохання шукали незрячих друзів, щоб перевести їх хоча б до підвалів, та знайшли лише місце, де колись проживали Ковалевські. В руїнах, що залишилися від їх квартири лежали обвуглені тіла…
Після цього моя дружина, що спонукала багатьох друзів молитися, написала : «Ми вже маємо підтвердження (зі свідчення пастора) про загибель сім’ї Ковалевських із Маріуполя. Незрячі Надя і Денис — активні служителі Центру реабілітації Місії. Не кажу «були», бо та справа, яку вони встигли зробити тут на землі, жива, вона принесла багато плоду і десятки покаянь серед незрячих, що проходили навчання. Немає слів, сліз… Єдине чим можу себе тішити, що в Небі Денис і Надя — зрячі і щасливі!»
А тих незрячих та слабкозорих, кого вдалося вивезти, ми поселили в безпечних районах України. Когось до родичів, інших через волонтерів — за кордон, а ще маємо групу незрячих, у яких не виявилося родичів поблизу, а також не було бажання покидати країну. Тому всі вони живуть в Домі Милосердя в Івано-Франківській області. За мирних часів подружжя Капущак Стефанія та Іван побудували затишну оселю та приймали тут в весняно-літній період для оздоровлення незрячих людей та дітей-сиріт. Коли на початку війни, наприкінці зими, до них попросились незрячі, потрібно було негайно провести опалення, облаштувати їдальню і робити багато того, щоб люди могли заселитися в холодний період року. Також у перші дні було закуплено велику партію продукції для довготривалого харчування людей та всього самого необхідного. Тепер Дім Милосердя злагоджено функціонує, люди мають повноцінне харчування, тепло та християнське спілкування. Ми щоденно проводимо із ними духовні заняття. А в недільні дні усі мешканці Дому Милосердя відвідують богослужіння. Маємо перші навернені душі і серед цього гурту людей.
