Звіт про нашу діяльність
Дорогі та рідні у Христі брати та сестри! Мир усім вам і в серці, і в домі, і в країні!
Дякуємо всім, хто простягнув руку допомоги та милосердя незрячим людям, які змушені були евакуюватися через продовження військового вторгнення в Україну.
Кількість втікачів від війни швидко збільшувалася, місця у «Домі милосердя» на Івано-Франківщині вже не було, тоді постало питання куди розселяти людей? На наше наполегливе прохання місцева влада дозволила тимчасово поселяти незрячих та їхніх рідних в один із дитячих садочків Івано-Франківської області. Спочатку люди, яким випало на долю пережити страхи війни, дуже хвилювалися, не спали. Ми заспокоювали, молилися, бесідували з ними, а щоб розрадити їх, говорили жартома, що небесний Батько поселив їх до садочка, надаючи шанс почати життя з початку. Так почалася ще одна біблійна група переселенців «Сонечко». Тут і почали народжуватися духовні немовлята. Ось про деяких із них.
Ольга із незрячим чоловіком Миколою приїхали до нас із Костянтинівки, Донецькоїобласті, на початку квітня. Подружжя вже 22 роки разом. Дякуючи нам за прихисток і добре ставлення до них, вони говорили: «Ми вперше спілкуємося із віруючими людьми і тільки зараз зрозуміли, що ви – незвичайні люди й живете зовсім у іншому світі. Ми також хочемо мати ті внутрішні радість, мир і щастя, які бачимо у вас!» Згодом, зрозумівши головну суть Євангелії, вони не вагаючись прийняли пропозицію помолитися молитвою покаяння. Тепер обоє, як новонароджені немовлята, припали до вивчення Слова, встановивши його звукову версію у свої телефони.
Христина, Ігор та син Ростислав, рятуючись від окупації, утікали із Бердянська. Ігор втратив зір ще 1991-го року, коли служив у ракетних військах. «Під час навчальних маневрів зірвалася ракета, багато хлопців загинули, а я і ще декілька отримали важкі поранення та опіки, в результаті чого я й осліп,– розповів Ігор. – Пішов до армії абсолютно здоровим, молодим хлопцем, а повернувся ось таким скаліченим. Нам, незрячим, було дуже важко покидати рідний дім, та я наполіг, що треба все покинути і втікати від війни, бо не хотів, щоб моїх сина і дружину скалічили російські ракети».
Історія її життя надихає. Невисокі матеріальні статки, однокімнатна квартира й навіть 2-а група інвалідності не стали перепоною для широкого серця Юлі, яка разом із чоловіком, який теж має інвалідність по зору, взяли на виховання двох дівчаток: Іринку і Настю. А згодом, як нагорода від Господа, у подружжя народився здоровий синочок Саша.
«Уже 5 років минуло, як я стала дитям Божим. Відвідувала заняття біблійної групи для незрячих, які проводив брат Олександр Волков». Хоча тут, на Франківщині, жінка і її троє дітей знайшли надійний прихисток, але Юля з нетерпінням очікує закінчення війни й повернення додому, адже її чоловік готується прийняти хрещення.
Із Чернігова до нас приїхала ще одна родина, яка два тижні переховувалась в підвалах, рятуючись від бомб та снарядів. Мати та донька мають інвалідність по зору. Батько, Петро Семенович, рік тому пережив інфаркт і вже не вірив, що зостанеться живим. Та сьогодні він розповів нам: «Бог зробив велике чудо, що для нас знайшлося місце в автобусі, що терміново відправлявся до Києва. Ми, в чому були, вскочили до нього одразу, як отримали дозвіл — Володимиру Семеновичу вже 76, — Ніколи не думав, що в старості прийдеться дізнатися, що таке блокада, бомбосховище, евакуація». Тільки тепер він знову почав посміхатися, радіє, бо, почувши Євангелію, примирився з Господом. Це сталося в неділю, під час богослужіння, він висловив своє бажання щиросердно покаятися і примиритися з Господом. «Я дуже вдячний вам, що ви так зрозуміло розповіли мені про Бога, про те, як сильно Він мене любить і що Господь зробив для мого спасіння. Тепер молюся за всю мою вцілівшу родину. Хоча житло наше в Чернігові зруйноване, та я зрозумів, що ми попали сюди, аби душі наші були спасенні!»
Радіємо з того, що ця родина отримала шанс мати вічні оселі в Царстві Небесному та будемо молитися про можливість відбудування земного помешкання для цієї сім’ї та багатьох українських родин.
Наталя із маленькими дітками, трьома донечками: 7, 5 та півтора року, була евакуйована разом із старою, паралізованою після інсульту свекрухою із Краматорська. У Наталі маленький залишок зору, та вона безперестанку піклується про дітей, які весь час охайно одягнуті та зачесані. Ця маленька, зазнавша біди українська жінка тримається! На пропозицію поїхати за кордон відповіла категоричною відмовою, мовляв, що їй додає сили та віри у перемогу рідна земля! «Вірю, що скоро зможу повернутися із дітками до рідної домівки!» – стверджує Наталя.
Дорогі друзі, завдяки вашій підтримці, усі ці люди та багато інших, рятуючись від війни, отримали від Місії: притулок, повноцінне харчування, діагностику, найнеобхідніші ліки, сезонний одяг та взуття, а ті, хто потребували, отримали також тростини, звукові термометри, тонометри.
В Україні триває страшна війна, і багато із наших людей на передовій мужньо боронять нашу землю, сім’ї, право на життя. Але ми, християни, перш за все воїни невидимого, духовного фронту, де щоденно ведеться боротьба за безціне – вічні душі людей. Тому попри складну суспільно-політичну, економічну та воєнну ситуацію в країні, ми продовжуємо працю на Божій ниві. За цей період працівники та волонтери Місії організували декілька великих євангелізаційних заходів для незрячих Калуша, Полтави, Івано-Франківська, Кропивницького, Олександрії, Коломиї. У цей важкий період людям як ніколи потрібно чути Слово про спасіння та обітниці вічного життя.
