Червень, 2025

На превеликий жаль, війна в Україні не вщухає. Військові та цивільні люди продовжують гинути, інші отримують важкі поранення, контузії та опіки, в результаті яких втрачають зір. Нещодавно до нас на навчання з адаптації вирушили три ветерани війни. Одного, через важкий фізичний стан, ще по дорозі госпіталізували. Двох інших— Миколу та Богдана — ми зустріли на вокзалі. Чоловіки приїхали з понівеченими обличчями та спустошеними душами.

Наші незрячі викладачі Центру діляться з новоприбулими пережитим:

«Хлопці, вам зараз дуже важливо не впасти у відчай і не почати себе жаліти, а натомість — не звинувачувати всіх інших і не почати ненавидіти. Ще декілька років тому ми були точно як ви: розгублені й розчавлені власною безпорадністю. Але в цьому Центрі адаптації ми здобули ази самостійного життя.

Тепер ми разом і допоможемо вам це пройти. Ми вже маємо великий досвід життя в темряві й навчимо вас бути повноцінними і самостійними», — запевняли незрячі реабілітологи своїх нових учнів.

Микола мав звичайне життя: опікувався родиною, дружиною і трьома дітьми, працював на будівництві, любив грати у футбол.

У 2022 році він добровольцем пішов на фронт. Спочатку — навчання, потім позиції під Бахмутом. А далі — вибух: уламки влучили в обличчя. Пекельний біль, безліч операцій, втрата зору…

«Я прокинувся, але навколо — глибока, безкінечна ніч, з якої немає ранку», — згадує Микола. Спершу були розпач і тиша. Бо як жити, коли не бачиш ні себе, ні світу, ні тих, заради кого боровся? Але поруч була турботлива дружина — саме вона направила мене до вас на навчання».

Миколу вчили ходити з тростиною, розпізнавати предмети на дотик, працювати з телефоном. Йому було дуже складно навчатися, адже постійний гул у голові заважав сприймати інформацію.

До війни він мав невеликий досвід молитовного життя, тому на уроках християнської етики гарячіше почав молитися. На реабілітації Микола щоденно говорив із духовними наставниками про втрату, сенс життя, про вічність. І на останньому занятті підсумував усе, що почув та прийняв:

«Я втратив очі. Але я не втратив віру в Бога. І тепер я бачу, але по-іншому. Я дякую Богу, що зберіг мені життя». Наш волонтер Стас, переселенець із Маріуполя, продовжує опікуватися ветераном і після проходження адаптації. Він пообіцяв привозити Миколу до церкви й спілкуватися з ним.

До великої війни Богдан мав усе, що потрібно людині: улюблену роботу (працював програмістом), сім’ю, кохану дружину, двох синів. У березні 2022 року добровільно доєднався до Сил оборони країни, а через рік — важке поранення та страшний вирок: повна сліпота.

«Це був найбільший жах усього мого життя. Я дуже болісно це сприйняв і досі не можу сказати, що змирився з цим», — поділився з нами Богдан.

Під час духовних тематичних вечорів спочатку Богдан приходив у зал і тримався осторонь, біля виходу. Але все чув — як проповідував пастор Євген Карабут із м. Костянтинівка. При нагоді він спілкувався з ним і ставив різні питання про Христа. На запитання, що він чекає від навчання, Богдан відповів: «Я приїхав до вашого християнського центру, бо шукаю себе, новий сенс життя і хочу дізнатися більше про Бога».

Наприкінці адаптації чоловіки зізналися:

«Приклад ваших незрячих наставників дав нам сили не покинути навчання та не зійти з дистанції. Дуже дякуємо за ваші постійні молитви й любов, з якою ви ставитесь до нас. Тільки у вашому Центрі ми відчули справжню зацікавленість та ставлення як до рівних».

З теплими спогадами роздивляємось світлини родини Валерія та Люби Штельмах із Кам’янки, Черкаської області.

🙏. Сестра Люба зовсім нещодавно відійшла до Господа, Валерій дуже потребує наших постійних молитов і підбадьорень.

44 роки вірна дружина була незмінною помічницею на земному шляху, 17 із яких — попри сліпоту Валерія — вони разом звершували служіння незрячим у своєму регіоні.

Валерій мав справжню чоловічу професію — був пожежником. Але через раптову втрату зору чоловік занурився в депресію і навіть зважився на самогубство. Саме любляча дружина врятувала його і в 2012 році привезла до нас на перший реабілітаційний заїзд.

Після навчання, повернувшись додому з жагою до життя й бажанням служити заради Христа, Валерій приєднався до служіння Місії.

Майже місяць, як Люби не стало поруч, але Валерій Штельмах продовжує служіння: навідує, забезпечує незрячих продуктами та проповідує Євангеліє, а омріяна Вічність для брата стала як ніколи близькою й бажаною.